Навчання під час війни – це складна справа, проте це також фронт. Складно, як і студентам, так і викладачам. Кожний з нас проживає неймовірні емоції, яких ще ніколи не відчував. Біль за Батьківщину, українців, рідних і близьких присутні в душах кожного. Зараз життя веде різними стежками всіх. У кожного свій фронт, який борониться задля майбутнього. Ціна свободи українців – людське життя. Складно розуміти те, що в 21 столітті взагалі можуть виникати такі ситуації. Навчання – це сьогодні теж фронт, на якому викладачі невтомно справляються із своєю роботою попри різні емоції та страхи. Проте це ще один доказ нашої незламної сили. Детальніше на frankivsk.one.
Важливість викладацької справи тільки зросла. Українці почали розуміти, що освіта та саморозвиток – це надважливі етапи кожного. Неосвічені тільки сусіди загарбницької країни. Напевно, жодна свідома людина не готова опускатися на те дно, яке вже показав російський народ. Тому навчання – це завжди розвиток і перспективи майбуття.
Викладачі Прикарпатського національного університету намагаються повернутися сьогодні до нормального життя. Проте чи можна назвати це саме так? Оскільки університети вже три роки проводять пари в режимі онлайн.
Спочатку ковід, тепер війна… Складається враження, що не тільки навчання проходить дистанційно, але й все життя.
«Для мене студенти – джерело натхнення»
Савчук Руслана Любомирівна – доцент кафедри журналістики, кандидат філологічних наук поділилася своїми роздумами та розповіла про процес навчання в умовах війни.
Робота викладачів – це важлива місія, яку потрібно виконувати. Руслана Любомирівна зізналася в тому, що війна внесла свої корективи у життя кожного українця. І ми опинилися в новій реальності, втративши відчуття повноцінної безпеки. Однак, попри надскладну, спричинену російською агресією, ситуацію в державі ми продовжуємо виконувати свої професійні обов’язки.
«Це зміцнює нас психологічно й морально, частково заповнює лакуни щоденної тривожності. Незважаючи на активні бойові дії в Україні, ми працюємо, вчимося. У кожного є розуміння бути на своєму місці, виконувати свою місію, зрештою робити індивідуальний внесок у спільну перемогу.»
Напевно, у кожного з нас змінилися певні принципи, пріоритети від початку повномасштабного вторгнення. Всі почали сприймати все по-іншому та дивитися на життя з іншого поля зору. Люди відчули на собі, як це цінувати близьких, рідних, моменти, роботу. Савчук Руслана також відчула певні зміни.
«Звичайно, ще більше почала цінувати свою роботу, докладати максимум зусиль для того, щоб студентам було комфортно на заняттях, щоб вони відчували мою підтримку. Якщо викладач виявляє апатію, то це передається іншим, відповідно такого не можу собі дозволити. Для мене студенти – джерело натхнення, тому хочеться і для них бути гідним прикладом.»
Чи можливо зараз бути для когось іншого натхненням? Прикладом сили та впевненості? Можна, оскільки викладач кафедри журналістики показує це на своєму прикладі. Вона не здається та вірить у краще, намагається долати труднощі, які виникають зараз у всіх сферах різних спеціальностей.
«В умовах воєнного стану під час онлайн-занять часто виникають ситуації, коли звучить сигнал повітряної тривоги. Одразу прошу всіх вийти з конференції та пройти у безпечне місце. З гучними звуками сирени не покидає хвилювання не так за власне життя, як за безпеку студентів. Із нетерпінням чекаю оголошення відбою тривоги, щоб знову продовжити дистанційне навчання та переконатися, що все гаразд. Залишається і відчуття тривоги, чи мали змогу студенти перечекати в безпечному місці, оскільки кожен знаходиться в різних куточках області, а дехто – в інших регіонах. Головне, щоб не нехтували власною безпекою, бо життя – найцінніше, що у нас є.»
Також Руслана Любомирівна дала декілька порад, як боротися із стресом і розповіла, як сама справляється з ним. Адже працювати в таких умовах складно всім. Потік інформації часом руйнує зсередини. Проте залишатися сильними та з «холодним розумом» зараз важливо, як ніколи.
«У кожного свої методи: хтось активно займається спортом, хтось – творчістю, а хтось – просто домашнім побутом. Та, мабуть, зараз спілкування з рідними, друзями, колегами є більш дієвим інструментом у боротьбі зі стресом, аніж різні інструкції. Важливо, щоб ця комунікація відбувалася в режимі офлайн, однак у сучасних умовах і онлайн-зустрічі є продуктивними та корисними. Також мені допомагає читання книг (художньої та наукової літератури), прослуховування подкастів, участь у різнотематичних тренінгах, що дає змогу саморозвиватися та спроєктовувати свої думки в абсолютно інше русло.»
Процес навчання продовжується, проте викладачі тепер лояльно ставляться до пропусків пар, оскільки у всіх можуть бути різні обставини. Розуміння – це теж своєрідний ключ до перемоги. Якщо б люди завжди могли знаходити спільну мову між собою, то й війн не виникало б ніколи. Проте найбільша проблема полягає в тому, що люди не вміють розмовляти один з одним, чути один одного та прислухатися. Психіка людей не справляється з такою, нібито легкою задачею. Злість, агресія та ненависть ніколи не доводять до добра. І війна – це приклад цього.
«У перші дні відновлення навчального процесу групи студентів приєднувалися повноцінно. Якщо хтось відсутній зараз, то це через поважні причини (переважно студенти повідомляють завчасно). Варто зазначити й те, що студентам, задіяним у теробороні чи у волонтерській діяльності, а також тим, хто працевлаштований за спеціальністю, деканат надає індивідуальні графіки навчання.»
Спілкування – це дуже важливо. Вміти слухати та чути когось – це велике мистецтво, якому не так і легко навчитися. Тим паче у часи війни в кожного різне ставлення до балачок. Хтось сприймає це нормально, а хтось – закривається у собі та продовжує жити у своєму світі. Руслана Любомирівна вважає, що зараз є важливою якісна комунікація із студентами.
«Зараз важливою є якісна комунікація зі студентами, відкритість та щирість. На лекційних і практичних заняттях насамперед обговорюємо програмові теми, однак не завжди виходить уникнути розмов про війну. Також у межах моїх навчальних курсів є питання, які безпосередньо пов’язані із сучасними подіями, зі статусом української мови. Імпонує, коли студенти діляться своїми думками, враженнями, вступають у дискусії. Ми пильно відстежуємо та фіксуємо мовні особливості засобів масової інформації, соціальних мереж (специфіку мовного фронту), адже майже щодня з’являються нові слова та вислови (арестовлення, дебахнулько, хітсивня, затридні, макронити, мамкувати, чорнобаїти, відбайрактарити, відджавелінити; завести трактор, класти зерна в кишеню, повертатися у Чорнобаївку, пригостити бандеросмузі, узвар по-бандерівськи тощо), трансформуються значення уже відомих лінгвоодиниць (наприклад, слово «паляниця» стало паролем для розпізнавання диверсантів), що значно збагачує рідну мову та надає їй особливого колориту. Під час проведення онлайн-занять намагаюся залучати студентів до активної роботи, висловлювання своїх ідей та пропозицій, надавати можливість їм спілкуватися між собою, а також виконувати творчі завдання. І звісно, стараємося підбадьорювати та заспокоювати одне одного, що все буде добре, Україна переможе.»
Зараз викладач кафедри журналістики впевнена в тому, що викладацька діяльність є надважливою місією, яку необхідно гідно виконувати – розвивати, виховувати та творчо спрямовувати молоде покоління стати найкращими у своїй професійній сфері, докладати максимум зусиль та праці для розквіту рідної країни.
«Сучасний викладач повинен не лише мислити та діяти професійно, але й бути креативним, володіти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів. Він насамперед не має права втратити рейтинг довіри серед своїх студентів.»
Також Руслана Любомирівна вважає, що зараз важливо пропагувати українську мову, адже це важлива тема. Оскільки наша “солов’їна” вже достатньо настраждалась. Її потрібно не просто знати, але й цінувати. Люди помирали за неї, щоб сьогодні українці цуралися її. На жаль, реалії сумні. Проте як можна українізувати Україну, якщо вона вже й так українізована, вже тридцять років як? Можливо, Скрябін був правий, коли писав, що потрібно робити порядок у своїй голові?
«Українська мова вже стільки настраждалась (століттями зазнавала утисків та заборон, негативного впливу російської мови), пора їй нарешті зайняти своє почесне місце на п’єдесталі нашої духовності. Вона заслуговує, щоб її вчили, шанували, оберігали. Похвальним зараз є проведення безкоштовних курсів, розмовних клубів, створення інтернет-ресурсів для опанування та підвищення рівня володіння українською мовою. Стартували курси вивчення української мови для внутрішньо переселених осіб і в нашій області. Також організатори волонтерського проєкту «Мова обіймає», викладачі та студенти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, творча інтелігенція Прикарпаття запрошують усіх охочих узяти участь у безкоштовних онлайн-курсах із вдосконалення знання української мови, вивчення звичаїв і обрядів мешканців різних регіонів нашої держави, знайомства з колоритними етнічними та краєзнавчими особливостями культури галичан. Вважаю, що кожен українець повинен добре знати історію своєї країни, зобов’язаний розвивати рідне слово і дбати про його престиж у світі.»
«Навчання – це щось дуже потрібне та рятівне»
Хороб Соломія Степанівна –кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри журналістики ділиться своїми враженнями про навчання під час війни з нашими читачами. Викладачка розповіла про те, що крім емоційного аспекту в її робочому процесі нічого не змінилося.
«Насправді, пандемія добре навчила нас працювати дистанційно. Звичайно, що складно працювати в такий час. Але разом з тим, власне мати роботу – це навпаки сьогодні до певної міри щось рятівне. Тому що ти не тільки сидиш у новинах і переймаєшся цією ситуацією. Але ти маєш якусь іншу роботу, на якій ти дуже концентруєшся та несеш за неї певну відповідальність»
Соломія Степанівна вважає, що робота – це щось надзвичайно потрібне для нас. Проте навіть, коли праця відволікає нас від інформаційного потоку, все-таки мінімальний стрес може з’являтися. Тому в кожного різні методи боротьби з ним. Хороб Соломія розповіла про свої:
« Я собі дозволяю трішки постресувати, трішки посумувати, трішки порадіти, коли є на це причина. Потрібно розуміти, що такий великий спектр емоцій чи емоційні качелі – вони, звісно, зрозумілі. Ми живемо в такий непростий час, але й навколо нас багато інформації, яка на нас таким чином впливає. Насамперед, це правило про те, що ми повинні дозувати новини. Та крім того читати новини, які йдуть від перевірених засобів інформації. Насправді, це дуже важлива річ, як і в звичайному житті. Напевне, саме таким аспектом я дозволяю собі якось керувати емоційним станом.»
Так, як зараз війна, то морально складно всім. Потрібно вміти знаходити підхід до студентів, особливо в такий час. Професіоналізм викладача полягає також і в цьому. Соломія Степанівна запевнила, що зараз непорозумінь зі студентами не виникає. Адже викладачка ставиться з розумінням до кожної ситуації. Багато студентів, які навчаються у Прикарпатському національному університеті, виїхали за кордон. Також є ті, хто проживають в областях, де ведуться бойові дії. Тому потрібно лояльно ставитися до таких ситуацій та знаходити компроміси, йти назустріч студентам.
«У нас в університеті проводять дуже багато різноманітних тренінгів, онлайн консультацій, де є психологи. Тобто можна знайти перелік різноманітних тем, різні поради по стресостійкості так і до інформаційної гігієни в умовах війни. Мені здається, що це також дуже важливий момент – у нас проводять для працівників навчання з основ домедичної підготовки, з основ користування зброєю. Це не менш важливо, тому що в кризових ситуаціях така попередня підготовка може пригодитися. Такі знання допомагають бути стресостійкими сьогодні.»
Після відновлення навчання викладачі розмовляли зі студентами про їхній стан, де вони знаходяться, про їхнє ставлення стосовно відновлення навчання. Багато студентів вважали, що навчання зараз недоречно. Проте це було тільки на початку. Згодом на початку чи на кінці пари Соломія Степанівна розмовляє на теми, які не стосуються практичних чи лекційних занять. І студенти почали розуміти, що навчання допомагає їм відволіктися.
«Навчання – це щось дуже потрібне та рятівне. Студенти не думали, що це буде корисно під час війни. Звичайно, що в нас не кожна тема, яка піднімається в межах різних курсів, вона безпосередньо стосується війни. Але зважаючи на те, що ми живемо в такий час, так чи інакше, якась інтерпретація подій, якийсь контекст неможливий, щоб не вийти на тему війни. Ми навчаємося, спілкуємося, обмінюємося досвідом. Про війну дуже важко не говорити.»
На парі «Історія публіцистики» ми обрали тему про епістолярій і публіцистичну діяльність Стуса. Так вийшло, що за два дні до того, як відбулося практичне, студенти прочитали про затримання медведчука.
«Ми всі знаємо, яка це одіозна постать у справі Стуса. Тому, звичайно, коли ми обговорювали про якусь сучасну інтерпретацію, ми взагалі не могли не говорити про те, що відбувається зараз. І те, яка велика справедливість нарешті відбулася у наших реаліях.»
Соломія Степанівна також поділилася своїми думками про українську літературу та сучасну публіцистику. Вона вважає, що в них присутня рефлексія над подіями, тобто спроба певної інтерпретації. Тому це справді важливо, щоб у великому інформаційному потоці, який ми всі сьогодні переживаємо, важливо мати можливість зупинитися та відрефлексувати про те, що з нами відбувається. І власне публіцистика та література сьогодні сприяють цьому.