Історія Івано-Франківська — це не лише про вулиці й архітектуру. Це передусім історія промислів і виробництв, які формували економічне обличчя міста. Одне з таких — гарбарство, що на початку ХХ століття вийшло за межі традиційного ремесла та перетворилось на повноцінну індустрію. Ключову роль у цьому відіграла фабрика Якуба Маргошеса — одне з найбільших шкіряних підприємств Галичини міжвоєнного часу, пише frankivsk.one.
З невеликої майстерні вона виросла у високотехнологічний завод із сотнями працівників і продукцією, яку експортували по всій Європі. Фабрика стала промисловим локомотивом Станиславова, прикладом того, як приватна ініціатива, спираючись на місцеву традицію, може змінити міське середовище — економічно, соціально й культурно.
Гарбарська справа з історією
Обробка шкіри — одне з найдавніших людських ремесел, яке на теренах Прикарпаття розвивалося століттями. Івано-Франківськ (колишній Станиславів) ще від часу свого заснування у XVII столітті став осередком ремісничої культури, в якій гарбарство відігравало не останню роль. Так, засновник міста Андрій Потоцький запросив сюди вірмен і виділив їм землі на території сучасних вулиць Мельничука та Вірменської. Після падіння Кам’янця-Подільського в 1672 році багато вірменських переселенців прибули до Станиславова, однак через велику кількість людей частина з них оселилася за межами міських мурів — у передмістях, а також у Лисці та Тисмениці. Вони принесли з собою унікальні рецептури вичинки шкіри, секрети дублення, фарбування, сушіння та оздоблення. Вірмени були власниками двох ремісничих цехів — шевського та гарбарського, що стали важливою частиною місцевої ремісничої культури.
Особливого значення надавалося сап’янові — м’якій шкірі, яку виробляли з козячих або овечих шкур. Для виготовлення сап’яну шкури довго вимочували у спеціальних розчинах, часто на основі дубової кори, потім вручну дубили, фарбували природними барвниками та натертою риб’ячою лускою досягали блиску. Це була надзвичайно кропітка праця, яка потребувала не лише сили й витривалості, а й майстерності, чуття матеріалу, знання сезонності, температур, пропорцій.
У ХІХ столітті гарбарі Станиславова вже мали свої об’єднання, цехи й навіть шкільні курси — навчання ремеслу могло тривати кілька років. Багато хто займався обробкою шкіри у власних дворах чи господарствах, використовуючи бочки, мішки, сита, кам’яні ванни. І хоч процес був трудомістким і часто супроводжувався нестерпним запахом, гарбар був шанованим і заможним фахівцем.
Окремі родини передавали секрети обробки шкіри з покоління в покоління, формуючи цілі династії майстрів, які спеціалізувалися на різних типах шкіри — твердій для підошов, м’якшій для одягу та меблів, еластичній для рукавичок. Продукцію збували не лише в межах Галичини, а й далеко за її межами — до Кракова, Відня, Бухареста, навіть Константинополя. Саме з цієї традиції й вийшла фабрика, що згодом стала символом промислового прориву — підприємство родини Маргошесів.
Від ремесла до індустрії: Маргошеси — нова епоха якості
Початок ХХ століття був часом трансформацій. Замість індивідуальних майстерень у Європі все частіше з’являлися фабрики — великі механізовані підприємства, які брали на себе всі етапи обробки сировини.
Усе почалося 1888 року, коли єврейський підприємець Якуб Маргошес заснував у Станиславові невелике підприємство з обробки шкіри. Зі штатом у 20 працівників він почав з малого, але з чіткою візією і високими стандартами якості. Уже до міжвоєнного періоду фабрика Маргошеса стала найбільшим підприємством легкої промисловості на Галичині, на якому працювало близько 300 осіб.
Справжній прорив відбувся у 1927 році: за проєктом німецьких інженерів звели новий триповерховий корпус з двома сходовими клітками довжиною понад 100 метрів, а поруч — власну електростанцію. Тоді ж почалося й регулярне постачання шкіри до Польщі, а згодом — і на експорт в інші країни.
Особливістю підприємства була повна виробнича вертикаль — тобто всі етапи, від закупівлі сировини (переважно від місцевих різників та м’ясокомбінатів) до фасування готової шкіри, здійснювались під одним дахом. Потужності дозволяли обробляти 7–8 тонн шкіри щомісяця, а асортимент варіювався від взуттєвої шкіри до декоративної. Фабрика мала кілька будівель, включаючи сушарні, склади, виробничі лінії та офісні приміщення.
У 1938 році журналіст Адольф Грушовський, який відвідав фабрику, був вражений її масштабом і технологічною оснащеністю. Він описував цехи, де шкіру очищали, дубили, розтягували, сушили, фарбували й полірували. За його словами, цехи працювали як єдиний організм:
- у першому — вимочували шкіру у вапняному розчині;
- у другому — здирали шерсть і залишки тканин;
- у третьому — дубили у чанах з екстрактами дубової кори й мімози;
- далі — пресування, розтягування, сушка, фарбування, полірування.
Фабрика Маргошесів славилася використанням інноваційних підходів — зокрема, машин для імітації текстури екзотичних шкір (під крокодила, пітона тощо), що тоді вважалося останнім словом технології. А також пневматичних фарборозпилювачів, які дозволяли рівномірно наносити кольори й лаки без зайвої витрати матеріалу.
На фабриці працювали десятки кваліфікованих робітників — переважно з місцевої єврейської та польської громади, а також українці з передмість. У кожному цеху були свої майстри-наставники, які навчали молодь, а також контролери якості, які стежили за відповідністю продукції найвищим стандартам. Кожна партія шкіри супроводжувалась журналом з підписом головного технолога.
До кінця 1930-х років фабрика вже експортувала продукцію до Польщі, Угорщини, Палестини, Румунії, Болгарії. В Івано-Франківську навіть почали говорити, що «шкіра Маргошесів пахне не дубом, а золотом», натякаючи на її прибутковість.
Так родина Маргошесів, спираючись на гарбарські традиції Галичини, зуміла переосмислити цей спадок і зробити те, що вдалося одиницям — перевести мистецтво у промисловість, не втративши душі ремесла.
Світове визнання
Апогеєм слави фабрики стала участь у престижній промисловій виставці в Тель-Авіві у травні 1939 року. Серед 20 польських компаній, які представляли свою продукцію, Маргошеси отримали срібну медаль — підтвердження того, що прикарпатська шкіра може конкурувати з європейською. Це було не просто визнанням одного підприємства — це була промислова перемога у глобальній грі. І, безумовно, на той час — символ гордості для Станиславова.
Не менш показовим є факт, що на фабриці працювало кілька членів родини. Один із синів особисто контролював сортування шкір перед відправкою клієнтам. Це була родинна справа, збереження традиції і водночас модернізація процесу — з використанням найновіших технологій того часу.
Занепад імперії: війна, націоналізація і тінь радянської епохи
18 серпня 1939 року, за два тижні до наступу радянських військ, Якуб Маргошес помер у віці 66 років. Його поховали на єврейському кладовищі. Після його смерті фабрика ще деякий час продовжувала діяльність, але вже невдовзі, у 1949 році, була націоналізована радянською владою та реорганізована в шкірно-взуттєвий завод.
У період 1950–60-х років з’являються нові цехи, розширюється територія виробництва. Колишній житловий будинок Маргошеса перетворюється на адміністративну будівлю, а згодом — на стоматполіклініку, медичну кафедру, навіть мініготель для італійців, які працювали на заводі. Так минуле дедалі більше розчинялося в радянській тіні.
Фінальний акорд
У незалежній Україні завод перетворився на акціонерне товариство «Плай», а згодом — на філію з іноземними інвестиціями «Спілловер». Однак від колишньої величі лишилася тільки назва. В останні роки підприємство втратило платоспроможність, накопичило борги по зарплаті, а цінні архітектурні об’єкти — руйнувалися або перебудовувалися.
У 2016 році міська влада затвердила детальний план забудови кварталу в межах вулиць Ленкавського – Левицького – Стефаника – Ясінських – Кривоноса. Так шкіряна історія Станиславова остаточно поступилася місцем новим комерційним і житловим проєктам.
Фабрика Маргошеса — це не просто виробничий об’єкт. Це приклад синтезу ремесла, індустріалізації, мультикультурної Галичини і приватної ініціативи, що стала частиною міської ідентичності. Її спадок потребує не стільки реконструкції, скільки осмислення. Бо без таких історій місто втрачає свою глибину, стає лише точкою на мапі, а не живим організмом із минулим, пам’яттю та обличчям.
Сьогодні, коли забудова невпинно змінює обличчя Івано-Франківська, згадка про шкіряного магната Маргошеса — це нагадування про те, що в основі міста завжди були люди.