Як виявилось, перша згадка про Станиславів була не у документі про магдебурзьке право. Вперше про місто йдеться в указі Яна Казимира від 21 березня 1662 року. Він розпорядився надати Станиславову дозвіл проводити торги та ярмарки. Для цього виділили кілька дат: День міста – 1 травня, свято Народження Діви Марії – 8 травня та свято Апостола Андрія – 30 листопада, пише frankivsk.one.
Ярмарки Станиславова
Андрій Потоцький уточнив, що ці ярмарки повинні були тривати упродовж місяця. Обмежень для торгів не було. Продавати могли люди усіх національностей, малі та великі торговці, люди різного соціального класу. Торгували як вітчизняними, так іноземними товарами. Потоцький все дуже добре продумав.
Він також попросив короля, аби той не вимагав ніякого податку. Купці, які заїжджали до Станиславова, платили лише невелику суму господарю міста. Умови були вигідні, тож вони ринули налагоджувати торгівлю. Серед них було найбільше вірменів. Потоцький також встановив алгоритм дій на випадок, якщо з купцем трапиться нещасний випадок.
Гроші померлого, переписувались, поміщались у скриньку з печатками. Протягом 1,5 року скринька зберігалась в ратуші. Якщо не зголошувались родичі та не було заповіту, частина суми переходила до скарбниці Потоцьких, а інша – на укріплення оборони міста. Швидко, Станиславів став серйозним торговим осередком.
Про ринок в місті писали, що він нічим не поступався базарам Львова та Варшави. Можна було його назвати центром Королівства, якби не цілком зруйновані околиці. Також в Станиславові проживало багато заможних вірменів та волохів. Містяни одягались та виглядали дуже солідно.
В 19 столітті з книги Венедикта Площанського стало відомо, що найбільший був ярмарок під Микитинцями. Там продавали худобу з Буковини. Звідти її відправляли до Відня та Оломоуца. В основному, торговцями були жиди. Продавали також полотна, шкіри, конопляні та льняні волокна, продукти бджолярства, зерно, угорське вино, вовну та ін. товари.
Як було сказано вище, ярмарки не проходили на постійній основі. Містяни повинні були десь брати продукти, тому Андрій Потоцький організовував базари кожного четверга та неділі. Проходили вони на Ринку, коло ратуші. Годинник на вежі, окрім того, що показував час, сповіщав, коли завершувались торги. Так продавці могли знаходитись в рівних умовах. У неділю ярмарок відкривався вже тоді, коли люди повертались з церкви.
Згодом, недільну торгівлю перенесли на понеділок. Окрім того, що навколо ратуші були крамнички, Потоцький розпорядився, щоб на першому поверсі здавали приміщення під склепи. Особливу вагу приділяв торгівлі м’ясом. Різники мали свої окремі ятки. Кожного року вони платили данину у три злотих та три міри тваринного жиру.
Станиславівська реклама
На початку 20 ст. справи з рекламою у місті йшли не дуже добре. Місцева преса була переповнена оголошеннями про товар закордонного виробництва. Втім, станиславівські виробники такою активністю не могли похвалитись. Тут справа була далеко не у ціні реклами, а в тому, що купці не розуміли, наскільки важливою вона є.
В газетах писало, що торговці сиділи у своїх крамничках, чекали покупців, але ті чогось не йшли. Річ у тому, що без реклами, про них ніхто не знав. В “Кур’єрі” була замітка про одного продавця цикорію. Його товар не поступався імпортному, але мав непривабливе пакування. Також про нього ніхто в місті не знав. Станиславівці були готові платити більше розкрученому брендові, бо про інші варіанти не чули.
Також, аби про місцевих торговців більше говорили, пропонувалось виділити окрему колонку для реклами лише місцевих виробників. Преса писала про те, що торговцям бракує креативу та ідей. Зазвичай, їх реклама була прісна та нецікава. На відміну від іноземних оголошень, які відрізнялись ще тим креативом.
Окрім того, ринок на Тринітарській площі мав багато недобросовісних продавців. Деякі намагались під виглядом телятини продавати звичайну яловичину. У сметану додавали молоко, крохмаль, поташ, аби вона була густіша та смачніша. У 1902 році навіть назначили спеціального торгового комісара. Він кожен день вилучав зіпсуті продукти, слідкував за вагами продавців, які також часто були несправні.
Як і в сучасності, так і на початку 20 століття вистачало продавців у невідведених для торгівлі місцях. Так, була історія про одну продавчиню, яка перекрила половину вул. Гославського (Вітовського). Людям та екіпажам було важко пересуватись. І хоч стихійних торговців ловили та штрафували, розмір виплат був невисокий. Тож, таких продавців в місті не зменшувалось.
Торгівля людьми
У 1907 році до Станиславова прибула відома німецька феміністка Берта Паппенгайм. Жінка приїхала з очевидною тоді метою – протистояти сексуальному рабству. Дівчат з Галичини найбільше вивозили різні нечесні люди та сутенери. Жінка приїхала та переконалась у своїх словах. Галичина, на рівні з Росією та Румунією, поставляла 80% дівчат для світової торгівлі людьми. Берта намагалась з’ясувати причину цьому страшному явищу.
Активістка зазначила, що край був досить аграрно відсталим. На Галичині починалась індустріалізація та назрівав конфлікт між сіоністами та представниками хасидизму. У 1906 році Берта вже заснувала жіночий гуртожиток у Ной-Ізенбурку. Там могли знаходитись незаконно роджені єврейки та жінки, яким загрожувала проституція чи сексуальне рабство.
Переважно, довірливим дівчатам пропонували стати офіціантками, артистками чи танцівницями. Їх відправляли, або до Америки, або до Африки. З Нью-Йорка їх направляли у будинки розпусти США. Дівчат купляли по 15 доларів, а продавали по 200. Красуні коштували вже від 400 до 600 доларів.
У свій час, були опубліковані телеграми від торговців зі Станиславова, Львова, Коломиї, Тернополя до Стамбула. Оголошення були зашифровані. Наприклад, “відправляю 12 срібних ложок”, “шість діамантових шпильок”, “сім свиней”, “шість мішків картоплі”. Та за цими фігуральними назвами ховались загублені долі галичанок.
Фруктовий Станиславів
На початку 20 ст. в місті було кількадесят яток, де продавали фрукти. Багато їх спорудили на площі Франца-Йосифа. Містян відверто дратували такі торговельні точки. Вони вважали, що будки псують вигляд міста, заважають руху громадян та екіпажів. Втім, керівництво не зважало на такі зауваження. Торговці фруктами справно сплачували данину до міського бюджету.
Також на Галицькій був популярний магазин Шмідта. Там продавали фрукти, букети, саджанці. Ціни були трохи нижчі, тож містяни радо скуплялись саме в цього продавця. В сезон, фруктами торгували також на Тринітарській площі. Виноград коштував майже 4 корони, персики – 4,50, яблука та сливи – 3,80. Фрукти подавались кошиками по 5 кг.
Окрім фруктів, продавали також мед та горіхи. Персики, наприклад, привозили з Угорщини та Австрії. Та не всі продавці фруктів були добросовісні. Деякі продавали зіпсуту чи нестиглу продукцію. Тут починалась вже робота торгового комісара. Він конфісковував неналежний товар та слідкував, аби фруктові кошики накривали тканиною. Вона повинна була захищати від пилу та комах.
Одного разу, восени 1910 році, на сучасні вул. Грушевського продавав селянин-бойко, який мимоволі став учасником мовного скандалу. Сам він розмовляв українською та відмовлявся відповідати покупцям на інших мовах. Оскільки Станиславів був тоді багатонаціональним, така поведінка ображала багатьох клієнтів та негативно впливала на торгівлю.