Івано-Франківськ важко уявити без імені Опанаса Заливахи. Його постать давно вийшла за межі суто мистецької біографії й стала символом міста — міста, яке дало йому дім, але водночас стало простором внутрішньої боротьби, спротиву й тихої, впертої творчості. Дисидент, шістдесятник, близький друг Алли Горської, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, політв’язень, якому в таборах було заборонено малювати, — Заливаха прожив життя, в якому мистецтво і громадянська позиція були нероздільні, пише frankivsk.one.
Його шлях до українства не був прямим і очевидним. Народжений на Харківщині, з дитинством, зламаним Голодомором і засланням родини на Далекий Схід, він прийшов до усвідомленої української ідентичності через втрати, сумніви, пошуки й мистецтво. Про цей шлях, а також про життя в родині дисидента, атмосферу страху й гідності, про знищені й врятовані твори, про Франківськ як простір пам’яті — йдеться в статті.
Втеча від голоду
Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинка Куп’янського району на Харківщині. Його раннє дитинство припало на роки Голодомору 1932–1933 років — трагедії, яка стала не лише національною катастрофою, а й особистою травмою на все життя. Восьмирічний хлопчик бачив смерть на вулицях, людей, які помирали просто на очах, і страх, що став буденністю.
У школі, де навчався малий Опанас, квартирували дзержинці. Вони забирали у дітей усе, що ті приносили з дому: шматок хліба, картоплину, яблуко. Вночі Опанас разом з братами Василем і Миколою йшов у поле збирати колоски, знаючи, що за це могли розстріляти. Закон про «п’ять колосків» був не абстрактною нормою, а реальною загрозою — вони боялися об’їждчика, який міг убити дітей просто в полі.
Родина врятувалася дивом. Батько, Іван Заливаха, виготовив для колгоспу двосімейний вулик, і за це сім’ї дозволили виїхати з України. Так вони опинилися на Далекому Сході, в Уссурійському краї. Саме там минуло дитинство Опанаса — далеко від рідної мови, культури й землі, але з постійною пам’яттю про втрату.
Малювання як поклик і перший бунт
Малювати Опанас любив з дитинства. Його талант помітив батько. Одного разу, повертаючись з роботи, Іван Заливаха побачив оголошення про набір до Іркутського художнього училища. Він зберіг той клаптик паперу й показав синові. Після восьмого класу Опанас поїхав вступати, але почалася Друга світова війна і училище закрили.
Доля знову змусила шукати інший шлях. Опанас дізнався, що середня художня школа при Ленінградській академії мистецтв була евакуйована до Самарканда. Він поїхав туди й успішно її закінчив. У 1946 році вступив до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна в Ленінграді.
Навчання тривало довго й уривчасто. Уже на другому курсі його відрахували за «вчинок, не гідний радянського студента»: він проігнорував обов’язкові партійні заходи, присвячені висуненню кандидата в депутати. Для нього це була форма внутрішнього протесту — ще не політичного, але вже морального. Поновили Заливаху лише після смерті Сталіна, у часи хрущовської «відлиги». Загалом він навчався з перервами чотирнадцять років і з іронією називав себе найдурнішим студентом, який так довго здобував диплом.
Пошуки ідентичності
Кінець 1950-х років став переломним у світогляді митця. В інституті він навчався разом зі студентами з Чехії, Китаю, Грузії, Вірменії — усі вони добре знали свою культуру, мову, традиції. Одного разу чешка Власта запитала його: «Опанасе, а яка твоя культура?»
Це питання застало його зненацька. Він зрозумів, що не знає відповіді. Рідна мова була забута, культура — втрачена, і він почувався відірваним листком без коріння. Саме тоді почалися його свідомі пошуки себе.
Вирішальною стала художня практика в Косові. Майбутніх художників з Ленінграда відправили на Гуцульщину, там Заливаха вперше за багато років почув живу українську мову — мову матері. Він побачив гуцульське мистецтво, орнаменти, символи, іншу естетику, інший спосіб бачення світу. Цей досвід став для нього духовним поверненням додому.
Після закінчення інституту він два роки працював у Тюмені за скеруванням, а згодом повернувся в Івано-Франківськ — тоді ще Станиславів. Саме це місто стало його справжнім домом.
Шістдесятництво і коло свободи
1960-ті роки були часом надій і водночас нових заборон. У літературі заявили про себе Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Симоненко, Василь Стус; у мистецтві — Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна; у музиці — Мирослав Скорик. Опанас Заливаха став членом Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
Саме в цьому середовищі він познайомився з Аллою Горською. Ця дружба стала однією з найважливіших у його житті. Разом із Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко та Людмилою Семикіною він у 1964 році створив вітраж «Шевченко. Мати» для Київського університету. Це був образ Шевченка-бунтаря, який обіймає жінку-Україну, — образ, неприйнятний для радянської ідеології.
Вітраж знищили ще до офіційного відкриття: його розбили, а друзки скла валялися під білою тканиною. Цей акт став символом того, як радянська влада нищила не лише мистецтво, а й саму можливість іншого бачення.
Самвидав, арешт і табори
Середина 1960-х принесла нову хвилю репресій. Почав активно діяти самвидав. Заливаха привозив до Івано-Франківська заборонену літературу — тексти Ліни Костенко, Василя Симоненка, авторів Розстріляного відродження. У серпні 1965 року під час обшуку в його квартирі КГБ знайшло цілу ванну негативів із самвидавом.
Того ж дня до нього приїхав Іван Світличний — і обох заарештували. Опанаса засудили до п’яти років таборів за «антирадянську пропаганду та агітацію», окремо заборонивши йому займатися малярством. Та навіть за ґратами він не припинив творити: вирізьблював екслібриси, вигадував способи передавання зашифрованих послань і ховав звернення політв’язнів у найнесподіваніших побутових речах.
Повернення і Франківськ під наглядом
З ув’язнення Заливаха повернувся в 1970 році. Його зустрічали як героя, але життя було під постійним наглядом КГБ. Він не мав права залишати Івано-Франківськ, однак саме тут сформувався його дім, родина і тиха, але вперта творчість.
Одруження з Дарією Бандерою — племінницею Степана Бандери — стало символічним союзом сходу і заходу України. У цій родині панували українська мова, молитва, музика і приклад гідності. Діти — Ярослав і Ярина — зростали в атмосфері, де українськість була не декларацією, а способом життя.
Найвідоміші твори: ікони внутрішньої свободи
Серед найвідоміших робіт Опанаса Заливахи особливе місце займає «Українська мадонна» — узагальнений образ матері-України, що поєднує сакральність і земну втомлену гідність. Це не образ тріумфу, а образ терпіння, яке не зламалося. Саме в таких роботах найчіткіше проявляється його здатність говорити про національне через особисте.
Картина «Є і будемо» звучить як формула спротиву. Вона не потребує пояснень — це відповідь митця на десятиліття знецінення, заборон і спроб стерти українську ідентичність. У цій роботі немає крику, але є тверде усвідомлення тяглості й незнищенності.
У полотнах «Червона калина» та «Зажура» Заливаха звертається до символів народної культури, але очищує їх від фольклорної декоративності. Калина у нього — не прикраса, а знак пам’яті й крові, втрати й надії водночас. «Зажура» — стан душі, знайомий цілому поколінню українців, що жили між страхом і внутрішнім опором.
Важливим є цикл робіт, присвячених Тарасові Шевченку. Це не ілюстрації до біографії, а радше діалог через час. Шевченко в Заливахи — це сучасник, співучасник боротьби, людина, яка говорить мовою ХХ століття.
Окремо варто згадати твір «Розвинутий соціалізм» — іронічно-трагічний коментар до радянської дійсності. Назва, що повторює офіційний пропагандистський штамп, вступає в різкий контраст із внутрішнім наповненням роботи. Це приклад того, як Заливаха вмів працювати з підтекстом, не вдаючись до прямої сатири.
Графічні роботи, екслібриси, створені навіть у таборах, засвідчують його виняткову дисципліну й потребу творити за будь-яких обставин. Для нього мистецтво не було професією — це був спосіб виживання і форма молитви.
Мистецтво «в шухляду» і врятовані фрагменти міста
Через заборони Заливаха довго малював «у шухляду». Він працював креслярем, оформлював інтер’єри кафе й магазинів: «Медівня», «Білий камінь», «Казка», «Едельвейс». Більшість цих робіт знищені. Вижило лише панно «Чим хата багата, тим і рада» на стометрівці — завдяки зусиллям громади.
Його живопис знав світ раніше, ніж Україна. Через хитромудрі шляхи — зокрема заховані в гуцульській ляльці негативи — роботи потрапили до Америки й Канади.
Визнання, яке прийшло пізно
Справжнє визнання прийшло наприкінці 1980-х. Виставки у Львові, Івано-Франківську, Києві, а згодом у Лондоні відкрили Заливаху широкій публіці. У 1995 році він став лавреатом Шевченківської премії, отримав премію імені Василя Стуса.
Він пережив проголошення незалежності, Ланцюг єдності, перші синьо-жовті прапори на вулицях Франківська. Він бачив здійснення мрії, за яку заплатив роками страху й мовчання.
Опанас Заливаха помер 24 квітня 2007 року в Івано-Франківську.
Пам’ять у просторі міста
У ХХІ столітті пам’ять про Опанаса Заливаху в Івано-Франківську дедалі виразніше виходить у публічний простір — через виставки, дослідження, свідчення сучасників і родини. У місті встановлено пам’ятник Опанасу Заливасі — знак пошани митцеві-шістдесятнику, політв’язню і одному з тих, хто формував інтелектуальний та мистецький образ Франківська другої половини ХХ століття.
Важливою подією стала виставка у виставковому залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України, присвячена 100-річчю від дня народження митця. В експозиції було представлено 125 робіт з 22 колекцій, що дозволило вперше побачити творчість Заливахи у такій повноті та хронологічній широті.
За словами доньки художника Ярини Заливахи, особливу цінність мала поява на виставці ранніх, студентських робіт — графіки, етюдів з натури, зокрема карпатського етюду, знайденого в батькових архівах. Саме цей період, за її спогадами, став для Заливахи внутрішнім зламом і початком усвідомлення себе як українця. Вирісши зросійщеним, він довгий час не ставив питання ідентичності, аж поки досвід Карпат, Косова, знайомство з живою українською культурою не змусили його поставити шевченківське запитання: хто я, звідки і куди йду.
Виставка у Франківську показала Заливаху багатогранного: від робіт 1950-х років до живопису, графіки й фрагментів монументальних інтер’єрних рішень. Частину творів було представлено вперше для широкого загалу, адже значна кількість робіт десятиліттями перебувала у приватних колекціях. Художник Богдан Бринський, який представив чотири роботи Заливахи зі своєї збірки, назвав його моральним орієнтиром і внутрішнім «маяком», з яким звіряв власний життєвий шлях.
Сьогодні Заливаха присутній в Івано-Франківську не лише пам’ятником на стометрівці, а й у самій тканині міського простору — в назві вулиці, у врятованому панно, у спогадах людей.