Лукія Лукомська — одна з ключових постатей в архітектурній історії Прикарпаття. Співзасновниця Івано-Франківського відділення Спілки архітекторів України, активна громадська діячка, авторка знакових будівель в області, вона понад пів століття формувала міський простір, поєднуючи функціональність радянської доби з традиціями української карпатської архітектури. Її життєвий і творчий шлях — це історія відповідальності перед містом, професією та пам’яттю місця, пише frankivsk.one.
Коріння, що сформували світогляд
Лукія Лукомська народилася 2 січня 1928 року в місті Бережани Тернопільського повіту — у галицькій інтелігентній родині з глибокими освітніми й духовними традиціями. Її дитинство й рання юність минули в середовищі, де знання, культура й відповідальність за слово були природною нормою життя.
Родинне коріння Лукії було тісно пов’язане з родом Крип’якевичів. Її батько, Лев Крип’якевич, походив із сім’ї священника Петра-Франца Крип’якевича, катехита гімназії у Львові. Його брат Іван Крип’якевич згодом стане одним із найвідоміших українських істориків, академіком і членом-кореспондентом Академії наук. Сам Лев Крип’якевич працював професором у гімназіях Коломиї, Станиславова, Сокаля, а з 1919 року викладав грецьку, латинську та українську мови в Бережанах.
Лукія навчалася в українській мішаній приватній школі «Рідна школа» імені митрополита Андрея Шептицького — середовищі, яке формувало національну свідомість і культурну відповідальність. Саме ці ранні роки заклали в ній відчуття зв’язку з українською традицією, яке згодом проявиться в архітектурі.
Ранні випробування і вибір професії
У 16 років Лукія залишилася без батьків. Цей ранній життєвий удар вимагав від неї самостійності й внутрішньої зібраності, що стали характерними рисами її подальшого життя. Попри всі труднощі, у 1945 році вона вступає до Львівської політехніки на архітектурну спеціальність — одного з найпрестижніших і водночас найскладніших фахів того часу.
Навчання в Політехніці припало на післявоєнні роки, коли країна відбудовувалася, а архітектура була інструментом державної ідеології. Саме тут Лукія формує професійне мислення, яке поєднувало раціональність, функціональність і уважність до контексту.
На останньому курсі вона одружується з одногрупником — Володимиром Лукомським. Їхній союз став не лише родинним, а й професійним партнерством, у якому архітектура була спільною мовою.
Станиславівський період: початок великої роботи
Після закінчення Львівської політехніки у 1950 році подружжя Лукомських отримує направлення до Станіславського «Облсільпроекту», який згодом стане філією київського «Діпроміста». Саме тут розпочинається багаторічна професійна діяльність Лукії Лукомської, тісно пов’язана з розвитком Івано-Франківська та області.
У 1952 році в сім’ї народжується син Олег, який згодом стане відомим архітектором. А в 1961 році — другий син Юрій, архітектор-археолог, дослідник давнього Галича. Таким чином архітектура стає не лише професією, а й родинною справою, що передається між поколіннями.
Відійшла у вічність Лукія Львівна Лукомська в 2020 році. Її смерть стала відчутною втратою для архітектурної спільноти
Архітектурні проєкти Лукії Лукомської в Івано-Франківську: формування міського середовища
Архітектурна спадщина Лукії Лукомської в Івано-Франківську є віддзеркаленням епохи, у якій місто активно розбудовувалося, водночас шукаючи власну ідентичність. Її проєкти охоплювали житлову, громадську та соціальну інфраструктуру, формуючи не лише забудову, а й щоденний простір життя містян.
Одним із ранніх і знакових об’єктів став Будинок художника на розі вулиць Незалежності та Івана Франка (1970), створений у співавторстві. Розташований у центральній частині міста, він органічно вписався в історичне середовище, поєднавши стриману модерністську форму з камерним масштабом, відповідним до навколишньої забудови.
Особливої уваги заслуговує школа №14 (тепер гімназія №2) на вулиці Шухевичів, відзначена почесною грамотою Держбуду УРСР у 1960 році.
Важливу частину її роботи становили медичні заклади, зокрема прибудова до обласної лікарні (тепер дитяча лікарня) на вулиці Чорновола (1972) та прибудова лікарні №2 на вулиці Івана Франка (1980). У цих проєктах Лукомська зосереджувалася на функціональності, логіці внутрішніх зв’язків і комфорті для пацієнтів та персоналу, що було особливо важливим для архітектури охорони здоров’я радянського періоду.
Будинок побуту на вулиці Галицькій (1974) став характерним прикладом громадської забудови свого часу. Такі об’єкти відігравали ключову роль у повсякденному житті міста, Лукомська прагнула надати їм виразності, уникаючи надмірної типовості. Чітка структура, зрозуміла організація простору та стримана пластика фасадів зробили будівлю впізнаваною частиною міського ландшафту.
Окреме місце посідає готель «Україна» (нині «Надія»), зведений у 1975 році з використанням повторного проєкту. Попри типове походження, будівля була адаптована до конкретної ділянки та міського контексту, що дозволило їй стати одним з ключових готельних об’єктів Івано-Франківська на десятиліття.
У 1980-х роках Лукія Лукомська працює над комплексом житлових будинків з магазином на вулицях Євгена Коновальця – Степана Бандери, де у співавторстві реалізовує ідею поєднання житла з об’єктами повсякденного обслуговування. Такі рішення відповідали потребам швидкозростаючого міста та демонстрували комплексний підхід до планування мікрорайонів.
Особливо вагомим проєктом став комплекс обласної дитячої лікарні на вулиці Чорновола, за який колектив отримав другу премію за найкращий об’єкт, збудований у 1986 році. Цей комплекс вирізнявся продуманою структурою, масштабністю та увагою до специфіки дитячого медичного закладу.
Проєкти в Івано-Франківській області
Робота Лукії Лукомської в межах області вирізнялася особливою чутливістю до природного середовища та регіональних особливостей. Її проєкти для гірських районів Карпат вимагали не лише інженерних рішень, а й глибокого розуміння місцевої архітектурної традиції.
Одним із таких об’єктів стала турбаза у Верховині, спроєктована у 1969 році та збудована у 1982-му. Вона була орієнтована на рекреаційне використання й органічно вписувалася в карпатський ландшафт, уникаючи агресивного домінування над природою.
Серія будинків лісництва для гірських умов Карпат, збудованих у Надвірній, Яблунові та Коломиї впродовж 1969–1975 років, стала прикладом адаптації функціональних споруд до складних кліматичних і рельєфних умов. У цих будівлях простежуються інтерпретовані мотиви традиційної карпатської забудови.
Важливими для туристичної інфраструктури стали вузол зв’язку (пошта) в Яремчі (1987) та середня школа в мікрорайоні Дора (1987), які формували громадські центри в курортному місті.
Кульмінацією її обласних проєктів став санаторій-профілакторій «Джерело Прикарпаття» поблизу смт Вигода. Саме за цей об’єкт Лукія Лукомська у 1988 році стала лауреаткою премії Ради Міністрів СРСР — єдиною з Прикарпаття. Санаторій вирізнявся масштабом, продуманою функціональною структурою та органічним включенням у природне оточення урочища Дубовий Кут.
Громадянська позиція і захист спадщини
До останніх днів життя Лукія Львівна активно брала участь у громадському й архітектурному житті міста. Вона наполегливо піднімала питання хаотичної забудови, знищення історичного середовища, відповідальності архітекторів і влади перед містом.
Її голос був незручним, але необхідним. Вона не мирилася з компромісами, що шкодили архітектурній спадщині Івано-Франківська та Прикарпаття і завжди відстоювала професійну етику.