На вузенькій косівській вуличці пахне дубленою шкірою, вовною, фарбами та кавою. У майстерні Катерини й Сюзанни Словак кипить робота. На столах — розкроєні шматки овчини, нитки, лелітки, бісер, ґудзики. Це не просто ательє, а маленький острів традиції, що дивом утримався у вирі сучасності. Тут народжується те, що гуцули носили віками — кептарі й сердаки. Та водночас — те, що сьогодні знову входить у моду, пише frankivsk.one.
Мати й донька з Косівщини — одні з небагатьох в Україні, хто досі володіє цим давнім ремеслом. Їхні вироби впізнають не лише в Карпатах, а й далеко за межами України. І, можливо, саме тому бренд, який вони створили, має назву, сповнену сенсів — «Оксюморон». Бо у їхньому мистецтві поєднується непоєднуване: минуле і сучасність, простота і розкіш, традиція і авангард.
Коли кептар стає мистецтвом
Кептар — це не просто жилетка. Це шкіряна історія, вишита руками кількох поколінь. У гуцулів він був і святковим убранням, і щоденним одягом. Сюзанна, молодша з династії майстринь, каже: «У кептарі можна й на свято, і на каву. Просто тому, що настрій такий».
Вона навчалася на дизайнерку-модельєрку у Львові й Києві, і тепер у її роботах відчувається цей баланс між академічною точністю та родинною інтуїцією. Кожен виріб розкроюється вручну — під конкретного замовника. Матеріал — польська овчина, бо вона м’якша, слухняніша, ніж українська. І це важливо: на ній легше вишивати, вона не тріскає, а відтак дозволяє створювати складні орнаменти.
Кожен виріб — ручна робота, виконана з любов’ю і точністю. Ціна кептаря може сягати 30 тисяч гривень, або, як жартує Сюзанна, «як добра корова». Але за цими словами — не іронія, а правда: адже створити такий виріб — місяці праці.
Їхній одяг не просто зберігає гуцульську естетику — він розповідає про неї мовою сьогодення. І саме в цьому — найбільше мистецтво.
Сердак: брат кептаря
Поверх кептаря гуцули взимку одягали сердак — короткий теплий верхній одяг з вовняного сукна. На відміну від кептаря, він мав рукави, був злегка приталений і розшитий кольоровими нитками, ґудзиками, шнурками.
Катерина Словак навчилася шити сердаки сама — а потім навчила доньку.
Сюзанна розповідає, що їхні сердаки бувають найрізноманітнішими — чорними, вишневими, білими. Орнамент залишається традиційним, але кольорові рішення додають сучасності.
Для тих, хто не готовий до повного гуцульського луку, «Оксюморон» створює аксесуари — дармовиси, яскраві китиці, якими прикрашають сердак. Їх можна пов’язати на сумку, на пояс чи навіть у волосся. Це — невелика, але важлива деталь, яка дозволяє відчути Гуцульщину без зайвої урочистості.
Традиція, народжена в родині
Усе почалося з бабусі. Колись Катерина Словак навчилася шити кептарі у своєї свекрухи — вправної майстрині з Верховинщини. Тоді це ще вважалося чоловічою справою, бо кушнірами здебільшого були чоловіки. Та Катерина вперто взялася до роботи. Від бабусі перейняла техніку, від природи — терпіння, від гір — силу.
Перший свій кептар вона виготовила понад 25 років тому. Відтоді кожен виріб — це окрема історія. На ньому можна побачити, як змінювався час: перші кептарі — скромні, без леліток, з обмеженою палітрою. Пізніші — багатші, барвисті, з бісером і блиском. У кожному відчувається не лише рука майстрині, а й відбиток епохи.
Сюзанна зростала серед голок і ниток, серед запаху шкіри й вовни. У дитинстві вона могла годинами спостерігати, як мати працює над новим орнаментом. А згодом сама взялася за справу. Тепер вони творять удвох, доповнюючи одна одну. Катерина зберігає канон і техніку, а Сюзанна — додає свіже бачення. І ця співпраця — теж своєрідний оксюморон: поєднання традиції та новаторства, минулого і сучасного.
Оксюморон як філософія поєднання
На сайті бренду вони описують свою концепцію просто й глибоко: «Оксюморон — це поєднання протилежностей, що створює гармонію». Саме так вони бачать світ і моду. У їхніх роботах традиційні орнаменти можуть з’являтися на мінімалістичних формах, а давні гуцульські кольори — в сучасних кроях.
Їхня місія — не лише відтворювати старі техніки, а й робити їх актуальними. Тому кептар у колекції «Оксюморону» можна вдягнути не лише на фестиваль у Карпатах, а й у кав’ярню у Львові чи на подіум у Варшаві.
Сюзанна каже, що кожен виріб має бути не музейним експонатом, а живим одягом. Тому вони часто експериментують з текстурами, кольорами, створюють колаборації, шукають нові сенси. «Оксюморон» — це не бренд у звичному сенсі. Це спосіб говорити з минулим сучасною мовою.
Мода, що пахне овчиною і свободою
У сучасній Україні, де все частіше говорять про ідентичність, попит на автентичний одяг зростає. Але те, що роблять Катерина і Сюзанна, — виходить за межі простої моди. Це — культурний акт. Їхні клієнти — не лише туристи, які хочуть мати щось гуцульське. Все більше замовлень надходить від самих гуцулів. Бо, як каже Сюзанна: «Найкраще, коли традиційний одяг залишається там, де народився».
Тепер кептар може стати частиною щоденного образу. Його вдягають з джинсами, сукнями, светрами. І це виглядає природно — так, ніби гуцульська естетика завжди жила поруч із міською модою, просто чекала свого часу.
Кептар не лише гріє. Він тримає пам’ять. Пам’ять про предків, які носили його на весілля й у коляду, про зими, коли з овечої шкури робили все — від кожуха до постелі. І, можливо, тому, коли людина вдягає кептар, вона відчуває не просто тепло — а зв’язок із чимось більшим, ніж сама.
Пам’ять, яку можна вдягнути
У майстерні Сюзанна показує старий кептар, якому майже сто років. Його кольори вже приглушені, нитки потемніли, але орнамент лишився чітким. Це не просто річ — це документ часу. Поруч — кептар її бабусі, зроблений пізніше: яскравіший, багатший на деталі, з ґудзиками й лелітками. А от мамин — уже з бісером, кольорами, блиском. У цій еволюції — вся історія гуцульської культури, яка, попри всі війни й забуття, ніколи не зникала.
Сьогодні Катерина й Сюзанна працюють так само, як колись їхні бабусі: взимку шиють, влітку — приймають гостей і показують вироби. На один кептар іде від місяця до двох. Робота кропітка, вимагає терпіння й любові. Але результат — унікальний: кожен виріб неповторний, бо вишивається вручну.
Для тих, хто поки не готовий придбати сердак чи кептар, вони пропонують деталі — кольорові китиці, дармовиси.
Майбутнє «Оксюморону»
Сюзанна мріє розширити бренд — поєднати етнічні мотиви з міським стилем, створювати колекції, які будуть говорити світу про Гуцульщину мовою сучасного дизайну.
Вона вже довела, що кептар може бути не лише музейною пам’яткою, а стильним елементом гардероба. І головне — що традиція не старіє, якщо її носити з любов’ю.
Історія Катерини й Сюзанни Словак — це не лише про моду чи ремесло. Це історія про жіночу силу, про родину, про спадкоємність. Мати навчила доньку не просто шити — навчила відчувати форму, колір, матерію. Донька ж навчила матір бачити нові горизонти. І разом вони створили бренд, який символізує Україну — сучасну, але вкорінену у своїй землі.
Їхні кептарі й сердаки — не просто речі. Це спосіб розповісти про себе, про Карпати, про народ, який не забув своє коріння. І, можливо, саме в тому полягає головна цінність «Оксюморону» — у здатності перетворювати пам’ять на красу, традицію на стиль, а минуле — на натхнення.