Життя цього чоловіка, які і багатьох українців, кардинально змінилося після 24 лютого. Саме війна змусила засновника авторської майстерні ножів – Олексія Ровдо – переїжджати самому, евакуювавши при цьому власне підприємство з Краматорська у Коломию, що в Івано-Франківській області. Це було емоційно нелегко, адже Олексієві довелося переселятися двічі: ще у 2014 році війна прийшла у рідну Макіївку, що у Донецькій області, пише frankivsk.one.
Саме того року чоловік вирішив, що виготовлення ножів, яким він захопився ще 2012 року – його хобі – стане його ремеслом і життєвою справою.
Допомагав українській армії ще у 2014 році
Олексій зізнається: воювати йти не може, адже має хвору спину. Аби хоч якось посприяти армії, вирішив ще у 2014 році допомагати нашим воїнам, тим більше саме у Краматорську тоді розташували штаб АТО. Саме у цьому місті було багато українських військових, а також розміщений відділ з продажу шкіряних виробів. Таким чином чоловік знайшов багато покупців саме серед наших воїнів. Однак допомагали безкоштовно: заточували ножі та виготовляли футляри для них.
Через війну Олексій евакуював майстерню близько місяця тому у Коломию, хоча й важко було знайти приміщення, оскільки багато людей у той час переїжджали. Йому прийшли на поміч місцеві небайдужі люди, поки шукав приміщення. Олексієві було важливо, аби його майстерня розташована була у місті, так швидше можна було впоратися із замовленнями. Каже: роботи йому вистачає, а от часу – ні. Тож бідкається, чому у добі немає 30 годин, бо роботи й справді дуже багато.
При цьому майстер зізнається: всього обладнання з Краматорська вивезти не зміг. Тут все починає заново, проте дякує Богові, що зміг вивести свої руки. Поруч із ним працює вся сім’я Олексія: забрав із собою батька, маму, дружину та двох земляків. Частину заробітку передають на українську армію.
Олексій пригадує: найважче 8 років тому було залишати рідну оселю у Макіївці. Будинок в Краматорську, в який вони перебралися, не став рідним. Коли почалася повномасштабна війна рф проти України, він зі сім’єю місяць залишався у місті, допомагали військовим. Приїхав до хлопців і спитав, що їм потрібно, чи мають вони теплий одяг і їжу. Почув, що потрібно чимало. Завіз військовим теплі речі з дому і роздав їм вояків, яких різко зірвали на війну, тож вони не встигли нічого з собою взяти.
Через день Олексій вирішив приготувати воякам поїсти. Та в той час спрацювала українська ППО – Олексія відкинуло ударною хвилею. Зізнається: коли падав – найбільше переживав за суп. Про себе не думав і про майстерню теж, а тільки про суп, щоб він не розлився.
Доводиться розмовляти українською
Також Ровдо каже: тут, на Прикарпатті, коли знайомиться з людьми і каже, що він Сходу України, спілкуватися стає важко. За словами Олексія, ці люди у ступорі, ніби східняки — не українці. Тому доводиться підтверджувати протилежне. Тож чоловік починає розмовляє державою мовою. Тоді чує у відповідь здивування, мовляв, він знає українську.
«Бо українець”, — відповідає Олексій.