Сьогодні журналісти перебувають на важкому фронті.  Хтось веде репортажі з «гарячих точок», хтось у тилу пише про допомогу країні. Проте складно всім у часи війни. Де би ти не був і про що би не писав, журналістика у будь-який час залишається складною професією. Найголовнішим завданням журналіста є доносити до суспільства правдиву інформацію. Проте не так легко завжди залишатися в ресурсі, де є багато натхнення та сил. Кропітка праця часом навіть зводить з розуму. Весь час спілкуватися з людьми, писати, знімати, розповідати  – це величезна робота.

Тепер у кожного журналіста появився свій фронт, за який вони несуть відповідальність перед суспільством, їхньою авдиторією.  І вони в жодному разі не можуть підірвати її у людей. 

Якщо колись багато хто  не сприймав журналістику за професію, то сьогодні всі зрозуміли, наскільки ця спеціальність є важливою. Працювати та залишатися з «холодним розумом» – це не одне з найпростіших завдань. Проте справжні спеціалісти справляються з поставленою перед ними задачею на відмінно. Більше на frankivsk.one.

Юлія Торконяк

Юлія Торконяк – журналістка ТРК «РАІ», дизайнер. Дівчина працює кореспондентом, оформляє інфопродукти, презентації, створює ілюстрації та логотипи. Активно веде сторінку в мережі Instagram і стоїть на інформаційному фронті.

Сьогодні робота Юлії, як журналіста, зосереджена на темі війни.

«З 24 лютого усі теми матеріалів так чи інакше про війну. Перемоги, втрати, допомога, вимушено переміщені особи. Нічого важливішого вже не існує.»

Дівчина розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України  було важко зосередитись на роботі. Тому що їй хотілося постійно контролювати події у «гарячих точках»

«Зараз – простіше. Робота відволікає і допомагає не зійти з розуму»

Робота журналіста також полягає у спілкуванні з людьми, проте під час війни часом складно формулювати свої думки та запити. Юлія Торконяк особисто зіткнулася  із цією проблемою віч-на-віч і порадила не приховувати того факту, що таке виникає.

«Ох, я з цим зіткнулась. Через те, що думки постійно про війну і битви, які зараз тривають – важко зосередитись і «бути в моменті». Губишся. Але зрозумійте, що усі в такому стані, усі все розуміють. Я намагаюсь підготувати запитання на перед, хоча раніше рідко це робила. І тоді все виходить. Також можна  чесно сказати співрозмовнику, що через війну ти можеш губитись. Люди розуміють.»

Часто трапляється так, що проблема у спілкуванні з іншими виникає через стрес. Зараз у кожної людини може виникнути така ситуація, не тільки у журналістів. Можливо, окрім стресу появитися й депресія. Організм кожної людини зараз у напруженому стані, ніхто не знає чого очікувати ще. Проте наша психіка сьогодні сприймає ті факти, які б не мала взагалі ніколи сприймати.

Юлія порадила не тільки журналістам, але й всім мешканцям Західної України зрозуміти те, що тут спокійно .

«Треба зрозуміти, що тут, на заході України, спокійно. І працюючи ми теж підтримуємо нашу державу, теж допомагаємо. А ще – робота допомагає боротись зі стресом. Ніяк не навпаки.»

Колегам по спеціальності дівчина порадила бути максимально уважними щодо своїх публікацій.  Важливо розуміти, що журналісти сьогодні повинні знати, яка інформація може нашкодити та допомогти ворогу.

«Зараз головне думати, що ви пишете і публікуєте. Бо кожна інформація може допомогти ворогу і нашкодити нашим воїнам. Перевіряти інформацію. Зараз не так важлива ця оперативність, як правдивість і аналіз чи взагалі варто публікувати те чи інше.»

Також людям, які працюють у цій сфері, морально важко. Писати про ті жахи, які відбуваються, висвітлювати сьогоднішню реальність – це не просто. Психіка не завжди витримує, коли стаєш свідком жахливих злочинів орків, які вони роблять на території України. Юлія додала також, що журналістам в Івано-Франківській області варто займатися буденними справами, які б відволікали від роботи. Сама дівчина повернулася до занять спортом – це її ритуал, який допомагає їй.

«Я розумію, що тут ми у відносній безпеці і все одно важко. А є колеги, які у Харкові, Києві та області, Маріуполі. Ось там важко.

У нашому регіоні журналістам я б порадила намагатись робити буденні, звичні для себе речі. Відпочивати. Часом не читати новини. Хоча б кілька годин на день. Я вже тиждень як повернула у своє життя спорт. Також медитую. Малюю. І дивлюсь серіали.»

Уляна Мокринчук

Мокринчук Уляна – журналістка редакції «Фіртка», студентка Прикарпатського національного університету. Сьогодні вона теж підтримує  інформаційний фронт і ділиться своїми порадами і думками з нашими читачами.

«Специфіка моєї роботи зараз направлена не тільки, щоб наповнювати стрічку новин різними всеукраїнськими новинами та новинами по Прикарпаттю, а також зараз я багато пишу про волонтерську діяльність.  А саме про те, як працюють волонтерські центри, їхні потреби, досягнення, якесь бажання щось робити далі.»

Дівчина запевняє, що роботи є багато. Наприклад, спілкування з переселенцями, важливо дізнатися їхню історію та якось допомогти.

Журналістка працює зараз у дуже комфортних умовах.

« У мене є дах над головою, тепло, добро, Інтернет і все інше. Є можливість поїхати кудись, якщо є в цьому необхідність – поспілкуватися з людьми. Але є в цьому своя складність – писати про втрати, про прощання, про смерті наших героїв і людей.»

Уляна зізналася, що коли постійно сидіти в цьому, то дуже сильно псується настрій, ментальне здоров’я, тому що крізь призму останніх подій, які відбуваються на Україні, читати та писати зараз дуже складно.

« Ми – журналісти, тому ми не маємо брати все до голови, назвемо це так. Ми маємо писати без емоцій, констатувати факт і доносити інформацію до людей. Тому, яка би ти чутлива людина не була, треба зібрати волю в кулак і далі працювати, а свої емоції відрізняти. Є робота, а є емоції. Тому тут треба мати тверезий розум, сталість і розуміти те, що ти робиш.»

Журналістка вважає, що побороти стрес зараз важко, але це можна зробити, якщо ставитися до роботи з тверезим розумом. Також  важливо розуміти корінь проблеми, якщо це через новини, то потрібно відволіктися. Перестати читати та писати їх, коли є така можливість.

« На власному життєвому досвіді розкажу, що в перші дні війни були жахливий настрій, стан, самопочуття, емпатія, хворобливість. Це можна виправити тим, що ти волонтерив. Навіть те саме плетіння маскувальної сітки дає розуміння, що ти робиш свій внесок для людей, крім того, ще й знаходишся в колі людей.»

Дівчина почала цінувати кожен момент свого життя. Бореться зі стресом гарячим чаєм, волонтерством і прогулянками наодинці, без смартфону, без зайвих людей біля себе.

Стосовно спілкування з іншими людьми журналістка відчуває певну важкість. Запевняє в тому, що в темні часи добре видно світлих людей. Це їй показали перші дні війни. Близькі люди виявилися для неї не такими й близькими вже. Проте з цим потрібно боротися.

« Потрібно до всього ставитися з розумінням, якщо тобі важко, то й іншим людям важко. І з цим потрібно боротися. Коли поганий настрій, то не варто спілкуватися з іншими. Люди зараз злі, озлоблені, розчаровані та зосереджені на чомусь іншому. Проте якщо це твій респондент, то ти не маєш можливості виговорити йому все, що ти хочеш. Наша робота полягає в тому, що ми повинні вислухати.»

Іншим журналістам Уляна радить перевіряти інформацію декілька разів перед тим, як її опублікувати, тому що не можна зараз сіяти паніку серед людей. Тому що журналістика – це професія, яка має можливість управляти свідомістю людей. Також розуміти відповідальність, яку зараз несуть всі люди в цій сфері.

Дівчина  намагається проводити час із сім’єю, щоб відволіктися та відпочити від роботи та новин.

« Важливо провести час з близькими людьми, поговорити з ними, поділитися думками, запитати як в них пройшов день. Мене рятують обійми зараз. Потрібно робити щось важливе та думати про ту користь, яку потрібно принести країні. Також мій ритуал – це кохана людина, яка завжди поруч і підтримує мене в такий складний час.»

Робота журналіста – це важлива місія на даний час, в якій йдеться про правду, жорстокість і жахливі реалії. Ми всі могли бачити ті картини, які висвітлили з Бучі, Ірпеня, Гостомеля завдяки професіоналам своєї справи. Колись ми споглядали такі речі тільки в підручниках історії, а зараз нам приходиться усвідомлювати цей жах у 21 столітті та переживати не одну з найкращих сторінок таких же майбутніх підручників.  І якби складно це не було для слухачів, глядачів, читачів і власне журналістів, ми всі повинні залишатися сильними та виконувати свою роботу.