Давні промисли Гуцульщини: ліжникарство та мосяжництво

Гуцульщина – надзвичайно красивий етнографічний регіон українських Карпат. Він вабить не лише туристів, а й дослідників історії, які хочуть доторкнутися до душі місцевих жителів. Найкраще зрозуміти цінності людини можна через призму народного мистецтва, пише frankivsk.one. Тож ми вирішили розповісти про деякі найцікавіші давні промисли цього краю. 

Що таке ліжникарство?

Ліжникарство – це галузь ткацтва, домашнє виготовлення ліжникових виробів. Сучасними центрами розвитку ліжникарства є Рахів (Закарпаття) та Косів (Івано-Франківськ). Насправді ліжники виготовляли практично в кожному коточку України. Проте з ХХ століття промисел залишився лише в Карпатах.   

1920 – 1930 рр. – характеризується діяльністю спілки «Гуцульське мистецтво», керівником якої був Михайло Кириленко. Він з Чернігова переїхав до Косова й домігся від польської влади відкриття мистецької спілки, що займалася виготовленням ліжників, кераміки, меблів, вишиваних та різьблених виробів. Дуже цікаво, що товариство не використовувало фабричної вовни. До того ж, для фарбування пряжі, майстри використовували тільки натуральні барвники. Наприклад, траву, звіробій, чорницю, горіх, кору яблуні, дуба чи вільхи, а також лушпиння цибулі та бузини й т. д.   

Ліжник є багатофункціональний, себто він є ковдрою на ліжку, килимом на підлогу чи стіну та просто теплим покривалом. Гуцульська ковдра є не лише дуже теплою, а й надзвичайно красивою. Існують й інші локальні назви ліжника: «покровець», «покрівець», «наліжник», «джерга». Гуцули це покривало називають «лижником». Ця назва поширилася вже з XVI століття разом зі словом «коц», а з ХVІІ століття – «килим». 

До речі, заради добробуту в подружньому житті, у Карпатах, ще досі, замість рушника, стелять ліжник під ноги молодятам.

Процес виготовлення ліжника

Досвідчений майстер виготовляє ліжник не менше як за тиждень. Спочатку, зі стриженої овечої шерсті, слід вимити бруд та залишки природного жиру. Потім вовну випарюють у гарячій воді, прополіскують у холодній та висушують. Наступним етапом роботи є впорядковування вовни та її фарбування. Спершу виготовляли однотонні покривала або ж ліжники з кольоровими смугами природного забарвлення (сірі, коричневі, молочні), а з ХХ століття – різнокольорові. Далі сировину сортують за кольорами. Потім майстер складає вовну у мішки та робить кужіль (це сировина для прядіння, себто розчісана вовна). Лише після цього митець заправляє пряжу у верстат і працює за намальованою заздалегідь схемою ліжника. Якщо вмілець допустив помилку, виріб розпускають. Варто зазначити, що на ліжниках ніколи не зображували ікони та малюнки церковної тематики. 

Фото: Ukraїner

Зітканий виріб є дуже об’ємним, тому його кладуть у валило. Це розташований на річці дерев’яний пристрій, в який кладуть вироби з вовн, щоб вода, під великим тиском, вибивали кінці спряденої вовни та надавала ліжнику щільності. Узимку це триває близько 8 годин, а влітку – 4. Цей процес можна порівняти з сучасною пральною машиною. Відповідно, після цього, ліжник зменшується та стає міцнішим. Далі, щоб надати виробу м’якості, його потрібно висушити та вичесати. 

Процес вимочування ліжників у валило. Фото: Ukraїner

Ліжникарство – це сімейна справа, але зараз цим промислом займаються лише старші жіночки, що прагнуть зберегти свої традиції. На жаль, молодь здебільшого не хоче займатися такою важкою фізичною та малоприбутковою працею лише заради збереження культурної традиції. Тож поки живуть люди, які отримують задоволення від виготовлення ліжників, доти існуватиме цей промисел. 

Що таке мосяжництво?

Мосяжництво – це народний термін, що означає різновид художньої обробки металів, а також виготовлення з цих металів різноманітних виробів. Це ремесло досягнуло найбільшого розвитку у гуцулів XVIII ст. Перша згадка про мосяжні вироби належить професору Львівського університету Бальтазару Гакету, який досліджував Східні Карпати у 1790-х рр. 

Гуцули славляться своєю любов’ю до всього яскравого та блискучого, тому вони любили прикрашати свій одяг різними металами. Вони використовували 3 види металообробки: литварництво, кування та в’язання дроту. Звісно, ця справа передавалася від батька до сина.   

Гуцульські металеві вироби

Зі сплаву олова, міді та сурми гуцули виготовляли прикраси та інші різноманітні вироби. Метал був частиною навіть найменших деталей одягу. Наприклад, крисаня, тобто головний гуцульський убір, оздоблювали бляшаною обвідкою.  

Крисаня. Фото: Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття

Цікаво, що гуцули носили на шиї шовкові хустки, які не зав’язували на вузол, а протягували її через спеціальний мосяжний перстень з круглим вічком. 

Гуцули надягали багатий шкіряний пояс, який називають «черес». Оздоблення залежало від заможності гуцула. Черес має здебільшого від одної до шести пряжок і прикрашався різноманітними металевими ланцюжками. Часто до нього кріпили металеві топірці, ножі, люльку, гаманець чи наключники. До того ж цей пояс допомагав підтримувати хребет під час важких робіт по господарству. 

Черес. Фото: Збруч

Гуцульські рушниці або «кріси» були здебільшого дерев’яними, а от пістолі робили часто в мосяжному оздобленні. Ба більше, навіть порохівниці мали металеве оздоблення.

На шиї гуцулів красувався мосяжний хрест. Його надягали лише в неділю на свята, адже він був важким й великим. Таку прикрасу мав кожен порядний гуцул. 

Мосяжний хрест. Фото: Збруч

Цікавий вигляд мали топірці, які були й знаряддям праці й водночас зброєю. 

Гуцульські топірці. Фото: Пінтерест

Жінки також мали чимало прикрас. Наприклад, святкова прикраса, яку нашивали на тканину та надягали на чоло. Вона називалася «чільце».

Чільце. Фото: Вікіпедія

Найвідоміші жіночі шийні прикраси «зґари», які були у формі маленьких хрестиків, з’єднаних між собою.   

Гуцульські зґари. Фото: Фіртка

Про мосяжництво можна дуже довго говорити, адже кожну навіть найдрібнішу річ гуцули перетворювали на витвір мистецтва. Воно, справді, вражає своєю красою. Однак, через зниження попиту на вироби й високі оподаткування, з початку XX століття мосяжництво почало занепадати. Згодом цим промислом займалися лише деякі майстри. Нині практично не залишилося професіоналів з мосяжництва. На жаль, зразки гуцульського мистецтва можна побачити лише в етнографічних музеях та в поодиноких гуцульських селах.  

More from author

Благодійні організації міста

Благодійність - це співчуття до ближнього у різноманітних його проявах. Живемо в такий час, коли віра в добро тримає українців вкупі та дозволяє разом...

Принцип роботи інжекторного двигуна

Інжекторні двигуни сьогодні практично повністю замінили застарілі карбюраторні системи. Використання інжекторного двигуна дозволяє суттєво покращити експлуатаційні характеристики авто – оптимізувати витрати бензину, збільшити динамічні...

Франківські науковці, які зробили значний внесок в історію літератури

Івано-Франківськ, як і кожне місто в Україні, славиться видатними людьми, які вклали свій внесок у розвиток української освіти, науки, мистецтва тощо. Кожен з цих...
.,.,.,.